Ніч на 25 травня стала однією з найнапруженіших для мешканців Чернігова за весь час повномасштабної війни. Місто здригалося від вибухів, у будинках тріщали шибки, деінде вибило скло та балконні двері. Попри масштаби атаки, обійшлося без людських жертв. Як містяни реагували на обстріли, чи спускалися в укриття та як справляються з емоційним навантаженням — зібрали їхні розповіді.
Для багатьох ніч нагадала найстрашніші моменти весни 2022 року, коли місто було в облозі. Але й тепер, у 2025-му, звикнути до звуків вибухів неможливо.
«Без підтримки не витримала б»
Наталія, пенсіонерка:
«Людей п’ять були зі мною на зв’язку, інакше не уявляю, що було би з психікою. Дочка з Канади підтримувала дуже, подруги, родичі в реальному часі. Зранку заспокійливе пила. Ще видихаю, гуляю багато. Дала собі час побути в цьому стані, нічого не відволікає від пережитого стресу. Такі справи».
«Пам’ять про березень 2022-го ожила»
Андрій, науковий співробітник:
«Після нічних обстрілів почуваюся нормально, бо усвідомлюю, що війна триває. Коли були сильні вибухи, ненадовго спускався в укриття — підвал п’ятиповерхового багатоквартирного будинку. Так, ця ситуація додала тривожності, дещо нагадала події березня 2022 року, коли наш будинок на Чорновола постраждав від російських авіабомб. Молився, а вдень прогулявся, провідав родичів».
«Жити в стресі, але залишатися вдома»
Ганна, директор комунального закладу культури:
«Як і всі чернігівці, почуваюся жахливо. Живу на 6-му поверсі. Ми не спускаємося в підвал. Переносимо дитину спати в кімнату, яка знаходиться ніби в середині квартирі. Відчуваємо постійний стрес, але треба працювати, виховувати дітей, тому беремо себе в руки, тримаємося. Поки виїжджати з Чернігова не планую, але іноді такі думки бувають».
«Фотокамера — мій спосіб відволіктися»
Лариса, фотограф:
«Під час обстрілів серце колотало добряче, звісно, було лячно. Пів ночі не спала, то ранок не був добрий. Я живу у приватному секторі, укриттів тут немає і близько. Стрес знімаю за допомогою улюбленої справи — фотографування. З міста виїжджати не збираюся, хіба що зовсім кепсько буде».
Чернігів продовжує жити попри загрози — з тривогою, але з вірою в себе. Люди тримаються, підтримують одне одного і знаходять спосіб вистояти навіть у найтемнішу ніч. Обстріл 25 травня ще довго залишиться в пам’яті, але й ця ніч показала, що місто не зламати.